Андрій Самійленко (у війську – Сом) народився на Дніпропетровщині, в місті Першотравенськ. Андрій – військовослужбовець-доброволець. У його роду були військові, тому з честю й гідністю продовжує їхню справу: «Всі мої діди та прадіди воювали. Думаю, це в мене на генетичному рівні, тому вирішив вступити до лав ЗСУ». Хлопець з дитинства вірить у Бога, це додає сил у найтяжчі хвилини. Андрій морально підготувався до того, що на війні можливий будь-який розвиток подій. Вирішив для себе, що повернеться додому цілим або не повернеться зовсім: «На початку служби усвідомлював: можу не повернутися, адже не мав військового досвіду». Його шлях почався у грудні 2022 року з Купянска, але вже наприкінці січня військовослужбовця відправили до Бахмута за бойовим розпорядженням. Спецрозділ Андрія не мав ніякого відношення до піхоти і через це стояв у резерві. Але плани змінилися – потрібно було виходити до штурму на бойові завдання, які потребували дій піхоти. Військовий згадує: «Сміливо, з Богом, пішов на штурм і навіть не сподівався повернутися звідти. Коли страх підступав, я одразу згадував псалми та молитви. І це якось відганяло страх». У той час, коли підрозділ опинився на позиції, почули команду відходити для перезарядки. Пройшли 20 метрів, позиція була занята, затим Андрій почув вихід спочатку першої, а за нею і другої артилерій. Далі – два вибухи. У той час військовий подумки звернувся до Бога: «Боже, якщо я тобі потрібен, то ти виведеш мене тільки з однією умовою: щоб я залишився цілим. Якщо не так, то не виводь мене». Затим був приліт поруч. «Я нічого зрозуміти не встиг. Розплющив очі – лежу на спині. Перша думка була, що живий», – розповідає Сом.  За кілька хвилин він побачив своїх побратимів, які були приємно здивовані, бо вважали, що Андрія вже не врятувати. На згадку про другий день народження залишилася каска з діркою. Закривавлений, але здатний пересуватися, Сом схопив зброю та розвернувся в напрямку до позиції, з якої стартували. «Йду, а навколо мене кулі свистять. Ось так,  дерево переді мною, і в нього клац-клац», – пригадує Андрій. Одразу після виходу з гарячої точки його евакуювали та надали медичну допомогу. Через деякий час проходив обстеження на КТ головного мозку. На диво, після поранення не було серйозних ушкоджень. «Здавалося б, міна прилетіла, але мозок цілий, якщо не брати до уваги ментальні проблеми», – поділився військовий. Зараз Андрій навчається в магістратурі з богослов’я в Євангельському Теологічному університеті. В майбутньому хоче служити як капелан. Своє життя після війни присвятить Богу. Він вважає, що зараз  багато хлопців потребують духовної підтримки, її не вистачає на фронті: «Зрозумів, що зможу бути кориснішим як капелан у війську, ніж з автоматом у руках».

Як це бути маркетологом? Як зробити перші кроки у професії? Віднедавна я співпрацюю з місцевою маркетинговою агенцією і вже трохи дізналася про внутрішню «кухню». До того ж, маю намір працювати у цій сфері. У цьому матеріалі розповім про професію маркетолога та запропоную думку фахівця про переваги й недоліки маркетингу. Якщо ви, як і я, вважали, що маркетолог – це людина, яка повинна мати лише аналітичний склад розуму і добре знати табличку множення, – ви помиляєтеся. Це людина, що володіє креативним та аналітичним мисленням. Професія вимагає дисциплінованості, творчого підходу, системності та посидючості. І це не просто набір прикметників, а реалії. Чесно кажучи, з ким не спілкуюся, ніхто не може дати чітку відповідь на запитання «Де починаються та закінчуються обов’язки маркетолога?». Наприклад, у маркетинговій компанії «MyProfi», що працює на Закарпатті більше 8 років, є такі офіційні обов’язки маркетолога. Насамперед він відповідає за розробку та реалізацію стратегій просування продукції чи послуги компанії. Серед завдань: аналіз ринку та конкурентів; розробка маркетингових стратегій, планів; вивчення та аналіз цільової аудиторії; управління рекламними кампаніями, іншими маркетинговими заходами; вимірювання ефективності маркетингових заходів та аналіз результатів; розробка неймінгу та комунікаційних кампаній для брендів. Так, це великий обсяг роботи і він займає далеко не сім годин на день, як про це часто пишуть у мережі, на сайтах із пошуку роботи. Ось як про свою професію розповідає досвідчена маркетологиня, що працює у згаданій компанії, Дар’я Гецко: – Маркетолог – це і справді покликання, а не професія. Напевно, є три речі, які я найбільше люблю у цій сфері: креативність, комунікація, результат. Навіть поєднуючи ці слова, ми отримуємо якісну послідовність. У творчості немає кордонів, ти тренуєш свою здатність креативити, мислити і одночасно аналізувати. Ти вчишся правильно комунікувати не лише із замовником, а й транслювати свої ідеї через рекламу. Ну і, звичайно, остання складова – результат. Ніщо так не тішить око, як гарний результат своєї праці, а саме – задоволенні клієнти та захоплені споживачі. Проте є чимало недоліків, як і в будь-якій професії. Дар’я також прокоментувала, що найбільше її дратує: – Коли тебе не вважають експертом, коли ти, як маркетолог, пропонуєш свої рішення, а клієнт каже, що вони погані, – це дуже дратує. Крім того, ти повинна вміти опрацьовувати великий обсяг інформації і розуміти, що твої рішення можуть змінити світ. Ти завжди повинна виділити достатньо часу на ознайомлення з проєктом, але не поверхово, а уявити, що ти і є засновником. Проте, це не недоліки, а більше труднощі. Звісно, найпоширеніше запитання – скільки заробляє маркетолог? Оплата залежить від виду вашої роботи, досвіду, навичок комунікації та підприємницьких здібностей. Середня зарплата в Ужгороді – 15000 гривень, проте цифра може зрости у два-три рази, враховуючи досвід, готовність розвиватися. На мою думку, ця професія підійде емпатичним людям, які добре розуміють потреби та емоції інших. Не секрет, що маркетолог – це особистість, яка вміє гарно маніпулювати та впливати на бажання інших. Отже, якщо ви помічали у себе такі риси характеру, зверніть увагу на маркетинг. Можливо, саме ви створите нову вірусну рекламу, яка здивує весь світ?    

Перед вивченням будь-якої іноземної мови важливо зрозуміти, що мова – це вікно в культуру та історію народу. Українська мова – одна з найкрасивіших і багатших мов у світі, має давнє минуле. Як вивчити іноземну мову? А що робити студентам-іноземцям, котрі лише приїхали на навчання, не знають ні мови, ні країни, ні культури? Я запитала в таких студентів і випускників – представників різних етносів – як вивчити, покращити мову, та ось які відповіді почула. Томаш Боді, навчається за спеціальністю «Біологія та Біохімія», магістр: – Я навчаюся в Берегові. Українську мову знаю відносно добре.  Починав вчити,  слухаючи українські подкасти та фільми, сидів і виписував слова, потім шукав їхній переклад в інтернеті. Раджу цю методику іншим, адже ми проводимо більшість свого часу в соцмережах. Оберіть у налаштуванні «українська»  – і вперед. Починайте з малого.   Василь Дешко, випускник УжНУ: – Мій батько – корінний угорець, мати українка. Думаю, можете уявити, як я розмовляю: одне слово українською, інше угорською… Звісно, з роками мова стала кращою, але я досі навчаюся. Коли з дитинства перебуваєш в угорськомовному середовищі – в садках, школах, університеті, то українська забувається. Я працюю кухарем, маю досвід роботи в різних ресторанах, де завжди потрібно було говорити багато і чітко. Так і навчився. Моя порада – візьміть себе в руки і спілкуйтеся з україномовними. Так було зі мною. Це вам допоможе. Просто не бійтеся говорити. Флора Єгіазарян, вірменка: – Українську мову вивчаю завдяки своїм українським онлайн-друзям. Влітку приїжджаю до подруги в Ужгород з Капану. Раніше спілкувалися російською, але після вторгнення – тільки українською. Якщо у вас є бажання – вчіться, тренуйтеся і защебечете солов’їною. А ще знайдіть собі українського друга чи подругу.   Джікен Калал, студент медичного факультету УжНУ: – Я з Індії, вивчав українську мову в українських викладачів. Навчаюся старанно, тому розуміння мови дається легше, коли тебе ніхто не змушує. Беріть індивідуальні заняття або ж заняття у групі, щоб покращити свої навички спілкування. Узагальнюючи поради студентів, випускників та згадуючи власний досвід вивчення мови іншої країни, корисними, на мою думку, є такі поради: Говоріть, як умієте. Згадайте, які відчуття викликає у вас людина, котра намагається підтримати розмову вашою мовою, хоча ледь-ледь її знає: слова можна зрозуміти, проте досить складно спілкуватися. Чи це недолік? Зазвичай ні, адже таку людину хочеться підтримати, допомогти їй, а не звинувачувати. Записуйте нові слова, речення, словосполучення, зокрема, стійкі словосполучення. Дивіться фільми з субтитрами або ж із друзями, котрі за потреби пояснили б вам значення того чи іншого слова, речення. Практикуйте мову щодня. Не знаєте граматику, тоді вам допоможе читання, професійний викладач, крім того, можете попросити допомогу в інших студентів. Тренуйтеся постійно та не відступайте. Якщо не можете вимовити якесь слово, то зробіть його своєю ціллю. Як? –  Досить просто: відведіть достатньо часу на вивчення правильної вимови. Про це мало хто говорить, але так, ви будете помилятися, плутати слова. Це абсолютно нормально. Не будьте перфекціоністом! Літературну мову знають не всі. В українській мові є приблизно 256 тисяч слів. Українець використовує 6-8 тисяч слів, а знає до 15 тисяч слів. Отже, головне – систематичність практика, відсутність страху говорити та розуміння, що ніхто не ідеальний, ніхто не заговорив відразу літературною мовою, тому помилятися – нормально. Невід’ємною складовою навчального процесу є мотивація, бажання продовжувати навчання, розвиватися та врешті вивчити українську мову!

З перших днів повномасштабного вторгнення мільйони людей були змушені покинути власні домівки. Серед тих, хто зазнав чи не найбільших випробувань, – жителі прифронтових населених пунктів, де війна не стихає ні на мить. Справжнє її обличчя – окупацію, руйнування рідного села, людські втрати – бачила і 61-річна Тетяна з села Старовірівка, що неподалік Куп’янська, на Харківщині. У спогадах жінки – пекельні дні під ворожими обстрілами, втеча з рідного села, а також розлука з коханим чоловіком. Зараз Тетяна проживає в Ужгороді, і хоч переїзд врятував її від жахів війни, дуже болісно переживає розставання, та не полишає надію повернутися на Харківщину після Перемоги. Жінка демонструє незламність, силу духу, гідність та прагнення вижити попри все. Історія Тетяни співзвучна з розповідями мільйонів вимушених переселенців, які знайшли прихисток в Україні та за кордоном. Розкажіть трохи про себе: де народилися і проживали, чим займалися до повномасштабної війни? – Народилася в селі Старовірівка, що знаходиться за 14 кілометрів від Куп’янська, на Харківщині. Наше містечко невелике, але дуже гарне, затишне. Вся моя родина – корінні жителі цих країв. Після школи вступила до місцевого технікуму. Згодом вийшла заміж. Спочатку було нелегко будувати сімейне життя, але ми з чоловіком завжди підтримували одне одного. Виховали доньку, яка зараз проживає в Ужгороді зі своїм чоловіком. Як довго ви перебували в окупації? – В окупації ми з чоловіком пробули близько місяця. Це був найжахливіший час у моєму житті. З перших днів повномаштабної війни сам Куп’янськ і наше село Старовірівка опинилися під обстрілами російських військ. Ми ховалися у підвалі власного будинку, майже не вилазили звідти. Запаси їжі швидко закінчилися, але виходити на вулицю було небезпечно. Щодня чули вибухи, свист снарядів, черги автоматів. У багатьох наших сусідів пошкоджені будинки, двори від ракет та іншої зброї. Загалом ми майже весь час переховувалися у підвалі. Але дуже довго не могли там залишатися. Донька змогла організувати евакуацію, і наприкінці травня я нарешті виїхала з села. З якими найбільшими викликами зіткнулися під час переїзду? – Ох, цей переїзд став для мене складним випробуванням. Коли я нарешті виїхала з села Старовірівка, то думала, що найстрашніше вже позаду. Але виявилося, що дорога до більш безпечного міста теж нелегка. По-перше, довелося їхати під постійними повітряними тривогами та загрозою обстрілів. Ми їхали спочатку машиною, а потім потягом до Ужгорода. Було моторошно. Я весь час молилася, щоб ми всі виїхали живими та неушкодженими. По-друге, запаси їжі були обмеженими, а придбати щось у магазині по дорозі не було часу. Найбільшим викликом для мене було розлучення з чоловіком та близькими людьми, котрі залишилися. Чоловік наполіг, щоб я їхала, а сам залишився пильнувати нашу хату. Коли нарешті доїхала до Ужгорода, то почувалася втомленою, але зігрівала серце думка, що я в безпеці, що попереду нове, мирне життя без обстрілів та окупантів. Чи бували на Закарпатті раніше? Чому обрали Ужгород для переїзду? – Ні, раніше я ніколи не була на Закарпатті. Цей край для мене абсолютно новий та незнайомий. Коли довелося рятуватися від війни, обирала безпечне місто. Крім того, в Ужгороді проживала моя донька зі своїм чоловіком. Мене вразила краса цього старовинного міста. Архітектура, замок, річка Уж, – усе таке мальовниче та по-своєму гарне. Люди в Ужгороді дуже привітні та гостинні­. Наразі облаштувалася в селі Великі Геївці. Умови, звісно, скромні, але тут є дах над головою, їжа та люди, які піклуються, завжди готові мені допомогти. Я безмежно вдячна їм за це, адже в мене немає нічого, крім того, що встигла прихопити з собою. Розкажіть про Куп’янськ. Яке це місто? – Мій рідний Куп’янськ… Це невеличке, але таке гарне та затишне містечко на Харківщині. Воно розташоване на берегах річки Оскіл. До речі, колись Куп’янськ був важливим торговельний осередком на шляху з України до Росії. У нас також збереглися старовинні будівлі та церкви. Але насправді найбільша гордість Куп’янська – його люди. Працьовиті, щирі, привітні. Більшість мешканців – прості робітники, фермери, ремісники. Завдяки їхнім рукам місто жило і процвітало. Колись у нас були великі підприємства – машинобудівні, харчові. Зараз дуже боляче дивитися на жахливі руйнування, яких завдали місту російські окупанти. Але я вірю, що після перемоги Україна обов’язково відбудує Куп’янськ. Як ви знайшли роботу швачки на виробництві? Чи мали попередній досвід у цій сфері? – Хоч і працювала раніше на птахофабриці, але здатна до різної роботи. У дитинстві мама навчила мене шити і вишивати. Тож коли довелося виїхати з рідного села та облаштовуватися на новому місці в Ужгороді, я вирішила спробувати себе в новій професії. На щастя, тут знайшлася невелика швейна фабрика, яка також переїхала з Харкова, де саме шукали працівниць. Коли приїхала на співбесіду, майстрині здивувалися, побачивши мій поважний вік. Але я їх запевнила, що хоч досвіду в мене не вистачає, але я буду наполегливо вчитися. Після випробувального терміну мене прийняли на роботу. Як ви адаптувалися до нового місця проживання та роботи? Чи відчували підтримку місцевих? – Звикати до нового було нелегко, особливо в моєму віці – 61 рік. Я ж усе життя прожила в рідному селі Старовірівці. Ужгород – абсолютно інший світ для мене. Спочатку навіть трохи розгубилася від незнайомого оточення, чужих облич та діалекту. Але згодом адаптувалася, полюбила місто з його старовинними будиночками, з різнобарвними дахами, затишними кав’ярнями та крамничками. Я часто сідаю на лавочці біля річки та милуюся набережною. Щодо підтримки місцевих, то відчуваю її від початку переїзду. Мені дуже допоміг роботодавець: сам знайшов кімнату в одному з будинків у селі Великі Геївці, що поруч із роботою, і мені навіть не довелося оплачувати оренду/комунальні послуги. Чи підтримуєте контакти зі своїми рідними та друзями, які залишилися в Старовірівці? – Звичайно, я намагаюся підтримувати контакт з рідними та друзями, однак це складно і болісно. Мій чоловік залишився, адже треба, щоб хтось наглядав за нашим домом. Спочатку ми підтримували зв’язок телефоном. Чоловік розповідав, що в Куп’янську багато руїн після прильотів і є проблеми з речами першої необхідності, але люди тримаються та допомагають одне одному. Потім зв’язок обірвався, коли були відключення електроенергії по всій Україні. Для мене дуже трагічним був прильот по селищу Гроза – майже всіх, кого я знала, в той день загинули. Я тиждень не могла відійти, плакала від цього горя. Чи плануєте залишитися на Закарпатті після перемоги, чи повернетеся на Харківщину? – Хоч на Закарпатті мені подобається, але я